Ще одна історія мого київського дитинства, яке пройшло на вулиці Туполєва.

3 роки тому я виклав цю історію в своєму блозі російською мовою. Адже мож київське дитинство було в більшій мірі русифікованим. З мамою я розмовляв українською, а з батьком, чомусь, розмовляли російською.

Пам‘ятаю, як на канікулах в селі моя бабуся запитувала мого батька: чому ви розмовляєте на чужій мові?
Ми мовчали та…продовжували розмовляти на чужинській мові, ігноруючи докори бабусі.
Дім, дитсадок, двір, школа, інститут, Київ – на привеликий жаль, в ті часи був культ російської мови.
Зараз на дворі весна 2023 року. Більше ніж рік триває кривава війна. З тими на чиїй мові ми розмовляли…

Але це окрема тема.

А зараз повернемося до можї історії.

Мені тоді було 5 чи 6 років.
Зараз мені 50.
Деталі події забулися. Але моя мама неодноразово мені розповідала цю веселу історію, яка трохи схожа на сюжет відомого радянського фільму «З легкою парою, або Іронія долі».
І справді, ця безглузда зустріч стала ланкою багатьох подій у житті не тільки нашої родини.
Так, часи були добрі. Оскалом людським і не пахло.
Справа була в один із теплих дощових столичних вечорів.
У наші двері хтось наполегливо дзвонив.
Мама відкрила (тоді не було очей дверних і не питали «хто там?»).
Якщо дзвонять значить треба відкрити.
На порозі стояв п’яний чоловік і щось бурмотів показуючи на ключ.
Увійшовши до нашої маленької однокімнатної вітальні, він показав на ліжко і завалився.
І заснув.
Трохи згодом прийшов батько. Якось розбудили його.
Дали попити там чогось.
Мужик прийшов трохи до тями і почав вибачатися.
Виявилося, що його привезло таксі до під’їзду нашого будинку 5г.
Його будинок був за нашим із літерою Д.
Видно таксист не почув правильно букву і підвіз до нашого будинку
Він розповів, що працює м’ясником у нашому гастрономі.
Ми з батьком провели його додому.
Наступного дня прийшла його дружина та запросила нас у гості.
Почали дружити сім’ями.
М’ясник нас познайомив зі своїм другом із його села, який уже був провідним лікарем у Жовтневій лікарні.
Тоді більшість студентів вузів, а пізніше молодих фахівців, яким видавали безкоштовні ордери від квартир, приїжджали до міста із сіл.
Так і професор Назар Єфремович.
Через 7 років він уже був головним лікарем лор відділення.
І успішно зробив мені київському 13-ти річці складну операцію на носових та лобових пазухах: гайморит та фронтит.
Багатьом він нашим родичам допоміг вступити до медінституту.
Ніколи не відмовляв у допомозі.
Ну і звичайно ми товаришували з м’ясником.
М’ясо на той час було дефіцитом, але не для нас!
У гастрономі дядько Вова давав мені пакунок і говорив «там кісточки». Адже м’яса в магазині не було J
Мамі розпаковувала вдома згорток.
Кісточками там і не пахло.
Дядько Вова завжди нам загортав чудове м’ясо!
Ось така історія дитинства.
Далі буде.